«Людина нібито не літає, а крила має»: найкрасивіші вірші Ліни Костенко до дня народження легендарної поетеси

Ліна Костенко народилася 19 березня 1930 року у місті Ржищів, що на Київщині. Вже з ранніх років вона проявляла неабиякий талант до слова. Її батьки були вчителями, що значною мірою вплинуло на її світогляд та любов до літератури.

У 1946 році Ліна вступила до Київського педагогічного інституту. Її перші поетичні збірки «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) одразу отримали визнання критиків і читачів.

Однак уже в 1960-х роках Ліна Костенко потрапила під жорстку цензуру радянської влади, і її твори були заборонені до друку. Протягом 16 років вона не публікувалася, проте не припиняла писати. Її роман у віршах «Маруся Чурай» (1979) став справжнім проривом, а наступні збірки «Неповторність» (1980) та «Сад нетанучих скульптур» (1987) закріпили її статус видатної поетеси.

Цікаві факти про Ліну Костенко

• Ліна Костенко неодноразово відмовлялася від державних нагород, включаючи звання Героя України, підкреслюючи, що справжнє визнання для неї – любов читачів.
• Поетеса відома тим, що може цитувати величезні уривки власних та чужих творів напам'ять.
• Вона веде усамітнений спосіб життя і уникає публічності, рідко даючи інтерв’ю.
• Окрім поезії, Ліна Костенко писала прозу, зокрема роман «Записки українського самашедшого» (2010), що став бестселером.

Відомі цитати Ліни Костенко

• «Коли людина по-справжньому чогось хоче – весь Всесвіт їй допомагає»
• «Не може бути свободи без моралі, так само як не може бути моралі без свободи»
• «Культура – це те, що залишається, коли все інше забувається»
• «Чужа душа – то, кажуть, темний ліс. А я кажу: не кожна, ой не кожна! Чужа душа – то тихе море сліз. Плювати в нього – гріх тяжкий, не можна»
• «Людина нібито не літає... А крила має. А крила має!»

Найкрасивіші вірші Ліни Костенко

І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить…
А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить.

***

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,
А з правди, чесноти і довір’я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!

***

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

***

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.
Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.

***

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон,
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним

***

Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.
Лилась пожежі вулканічна лава.
Горіла хата. Ніч здавалась днем.
І захлиналась наша переправа
через Дніпро — водою і вогнем.
Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.
Хрестилась баба, і кінчався хліб.
Двигтів отой вузесенький окопчик,
де дві сім’ї тулились кілька діб.
О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Це вже було ні зайчиком, ні вовком —
кривавий світ, обвуглена зоря! —
а я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря, —
той перший віршик, притулившись скраю,
щоб присвітила поночі війна.
Який він був, я вже не пам’ятаю.
Снаряд упав — осипалась стіна.

***

І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.
Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми, а завтра – ви.

Найвідоміші фотографії письменниці