«Человек будто бы не летает, а крылья имеет»: самые красивые стихи Лины Костенко ко дню рождения легендарной поэтессы

Лина Костенко родилась 19 марта 1930 года в городе Ржищев, что на Киевщине. Уже с ранних лет она проявляла незаурядный талант к слову. Ее родители были учителями, что в значительной степени повлияло на ее мировоззрение и любовь к литературе.

В 1946 году Лина поступила в Киевский педагогический институт. Ее первые поэтические сборники «Лучи земли» (1957) и «Паруса» (1958) сразу получили признание критиков и читателей.

Однако уже в 1960-х годах Лина Костенко попала под жесткую цензуру советской власти, и ее произведения были запрещены к печати. В течение 16 лет она не публиковалась, однако не прекращала писать. Ее роман в стихах «Маруся Чурай» (1979) стал настоящим прорывом, а последующие сборники «Неповторимость» (1980) и «Сад нетающих скульптур» (1987) закрепили ее статус выдающейся поэтессы.

Интересные факты о Лине Костенко

• Лина Костенко неоднократно отказывалась от государственных наград, включая звание Героя Украины, подчеркивая, что настоящее признание для нее - любовь читателей.
• Поэтесса известна тем, что может цитировать огромные отрывки собственных и чужих произведений наизусть.
• Она ведет уединенный образ жизни и избегает публичности, редко давая интервью.
• Кроме поэзии, Лина Костенко писала прозу, в частности роман «Записки украинского сумасшедшего» (2010), ставший бестселлером.

Известные цитаты Лины Костенко

• «Коли людина по-справжньому чогось хоче – весь Всесвіт їй допомагає»
• «Не може бути свободи без моралі, так само як не може бути моралі без свободи»
• «Культура – це те, що залишається, коли все інше забувається»
• «Чужа душа – то, кажуть, темний ліс. А я кажу: не кожна, ой не кожна! Чужа душа – то тихе море сліз. Плювати в нього – гріх тяжкий, не можна»
• «Людина нібито не літає... А крила має. А крила має!»

Самые красивые стихи Лины Костенко

І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить…
А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить.

***

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,
А з правди, чесноти і довір’я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!

***

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

***

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.
Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.

***

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон,
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним

***

Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.
Лилась пожежі вулканічна лава.
Горіла хата. Ніч здавалась днем.
І захлиналась наша переправа
через Дніпро — водою і вогнем.
Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.
Хрестилась баба, і кінчався хліб.
Двигтів отой вузесенький окопчик,
де дві сім’ї тулились кілька діб.
О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Це вже було ні зайчиком, ні вовком —
кривавий світ, обвуглена зоря! —
а я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря, —
той перший віршик, притулившись скраю,
щоб присвітила поночі війна.
Який він був, я вже не пам’ятаю.
Снаряд упав — осипалась стіна.

***

І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.
Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми, а завтра – ви.

Самые известные фотографии писательницы